Натисить "Enter" перейти до вмісту

Бойовик медик з Нікополя Інна Левінкова: «Ми воюємо за майбутнє і свободу наших дітей»

До 24 лютого 2022 року корінна нікопольчанка Інна Левінкова працювала психологом у Міському відділі освіти з дітьми з затримкою психічного та розумового розвитку, вела психотерапевтичну практику разом з наркологом допомагала продовжити ремісію людям із залежністю.

Протягом багатьох років пані Інна була однією з організаторок місцевих конкурсів краси, де також була членом журі, колекціонувала фарфорових ляльок та посуд, захоплювалася живописом та мала власний салон ексклюзивної жіночої біжутерії «Крісті».

Сьогодні пані Інна служить бойовим медиком на Півдні України. Про мотивацію приєднатися до лав ЗСУ, відповідальність, умови роботи та завдання, які потрібно виконувати щодня, героїня інтерв'ю особисто розповіла журналістам редакції Нікополь.City.

– Що мотивувало стати бойовим медиком під час війни?

Ми з сином Владиславом спочатку займалися волонтерством у Нікополі. Згодом на Фейсбуці побачила пост нікопольського волонтера Ігоря Радченка про те, що шукають медиків. Кажу чоловіку: «Я піду», а він мені: «Нікуди ти не підеш». Ми майже 5 днів сперечалися. Він у мене військовий, тож ще 26 лютого став на захист країни.

У мене сестра мешкає за кордоном, вмовляла виїхати з України. Я відмовилася. Зрозуміла, що свої бур'яни люблю найбільше. Моя сім'я живе у Нікополі понад 250 років! Дідусь будував будинок, плекав його, воював теж. Прадід воював у Першій світовій, бабця у Другій світовій медсестрою. Чому я мала все це покинути і їхати кудись. Я ж розуміла, що якщо поїду і візьму біженство, я дуже довго не зможу повернутися через американське законодавство. І знову ж таки – я можу бути корисною Україні зараз. Я навчалася, а по-друге ми життя прожили. А діти? Нехай у них буде краще майбутнє. Ми воюємо для них, за їх краще майбутнє, за можливість самостійно вирішувати як жити.

Я маю ще дві освіти економічну і психолога, тож коли я приєдналася до добробату, мене запитали ким хочу бути. Хоч я і написала, що у мене магістратура з військової психології, у мене самого досвіду військового немає. А в медицині – 16 років фармації. У мене в родині багато медиків, тому я у своїй стихії. Тим більше виявилося, що медиків не вистачало, а за три хвилини його не навчиш, бо потрібна базова освіта. Анатомію навіть за пів року не вивчиш це академічні знання.

Ми базувалися в Нікополі майже до вересня і потім нас перевели на Південь України.

– Що входить у Ваші обов'язки?

Я одразу служила старшим бойовим медиком. У завдання входило медичне забезпечення, забезпечення боєздатності, навчання особового складу. У мене були три підрозділи та троє медиків, тож і вони всі мали бути забезпечені, мати навички надання першої допомоги, домедичної, медичної. Ми працюємо за протоколами НАТО. Потрібно було бійців навчити, щоб могли накласти джгута, допомогти товаришу, винести з поля бою правильно, зорієнтуватися де медична, де домедична допомога, щоб були повністю забезпечені індивідуальним.

Потім мене перевели до медичного пункту батальйону. Зараз я працюю в бригаді евакуації. Ми виїжджаємо на швидких допомогах в безпечну зону на заздалегідь визначені пункти. Туди підвозять пораненого, якого ми забираємо і доправляємо до найближчого шпиталю або до стабілізаційних пунктів.

Бойовик медик з Нікополя Інна Левінкова: «Ми воюємо за майбутнє і свободу наших дітей»

«Ми працюємо за протоколами НАТО", – розповідає Інна про роботу бойовим медиком. На фото: медичний тренінг

– Яку допомогу має надавати бойовий медик?

Домедичну допомогу надають на полі бою. Це зупинка критичних кровотеч методом накладення турнікету. Як правильно його накласти навчають наші медики та санінструктори. Далі перша медична допомога: перевірили накладення турнікету, кровотечі, дихання, поранення грудної клітини, інші поранення та травмування, надали допомогу. Стабілізували пораненого, попередили розвиток ускладнень та шоку, вивезли в безпечне місце, доповіли та передали далі в клінічні установи для надання кваліфікованої медичної допомоги.

Стоянка евакуаційного транспорту розрахована на 90 секунд. Одразу завантажили і ми поїхали, бо великий ризик обстрілів. Також існує правило «золотої години». Якщо ми впродовж години евакуювали, то 80% функціоналу людини відновиться. Якщо більше то наступають невідворотні фізіологічні процеси, і, поранений може повністю не відновитися. Тож вчасне доправлення залежить від водія. Їм окрема подяка.

– Як починається Ваш робочий день і як закінчується?

Ми працюємо 24/7. Наприклад, я прийшла з роботи 3 години лунає тривога – надягли броню, каски, узяли автомати і сидимо чекаємо, поки відмінять. Поспали, не поспали – як прийдеться. На війні немає вихідних, графіків роботи чи гарної погоди.

Я налаштовую себе на те, що в моїй роботі кожен день нічого не можна спрогнозувати. Кожен день несхожий на минулий. Кожен день купа нових задач.

Бойовик медик з Нікополя Інна Левінкова: «Ми воюємо за майбутнє і свободу наших дітей»

"Ми воюємо за краще майбутнє наших дітей", – говорить Інна Левінкова.Фото: Фейсбук Інни Левінкової

– Як складається Ваш побут?

Перші місяці були важкі. Потім забезпечення стало краще. З харчовими продуктами проблем ніколи не було, а от з військовою формою…доводиться все підганяти та підшивати, тому що на дівчат не шилася форма. До речі, в берцях легше ходити, чим на підборах. Згодом все поступово отримали: і білизну, і зимовий одяг.

По статистиці в ЗСУ 11 % жінок. У нашому батальйоні всього 2%. Дуже мало і ми в різних сферах. Але нас люблять. Волонтери теж допомагають: забезпечують якісною одежею, медикаментами.

Я переживала, що не маю спеціальної фізичної підготовки, бо потрібно швидко рухатися, реагувати. Але я тут всі нормативи здаю: стріляю влучно. Навчаємося картографії, зв'язку. Без зв'язку на війні ніяк.

Колись було й таке, що неділю жили і збирали дощову воду на трьох дівчат для своїх потреб.

– Як тримаєтеся в таких умовах, у чому знаходите розраду?

В окопах немає безвірних. Я вірю в Бога, часто до нього звертаюся. Дякую за прожитий день і прошу мене направити, бо ми всі різні люди, це іноді важко.

Розраду знаходжу в гарному. Можу почитати хороші вірші. Своє хобі колекціонування ляльок – не покинула, тож моя колекція поповнюється. Спостерігаю за природою. Я ні дня не шкодувала, що я тут. Моя робота та знання приносять користь.

У Вас була можливість виїхати з України, чому все ж таки не скористалися нею? Яка мотивація була залишитися та стати бойовим медиком?

Знаєте, я думала… Як я буду жити, якщо прийдуть інші? Я не хочу, щоб хтось змінював моє життя, бо жила так, як мені хотілося. Так, ми маємо негаразди. Ми знаємо, що у нас не ідеальна країна, не ідеальне місто, але це ми вирішуємо як нам жити у своїй країні. Я живу в будинку, де народився мій дід, моя мати, я народилася, мій син чому я повинна це комусь залишати? Я тут виросла, тут моя родина. Тут моє близьке оточення. Не хочу я їхати кудись. Моя душа тут. Я хочу, щоб в мій дім приїздили онуки, правнуки це моє родинне гніздо. Це я захищаю.

Нікополь сіті

Коментарі закриті.