Никополь

Никополь-АРТ

Всi кудись поспiшають. Несуться кудись по життю, - як стадо. А хто там перший, за ким усi мчаться, - я звiдси не бачу.

Ну, бiжать, то й нехай собi, може так людям треба. Аби тiльки мене не чипали. Ан нi, тягнуть й мене, хапають звiдусiль за руки:

- Бiжим з нами! Бiжим разом!

А коли запитую у них: - Нащо? - то аж перечипаються вiд здивування: - Як це нащо?.. Подивись навкруги, - всi... всi женуть. Думай!

От я i думаю: якicь дурнi люди... невже не бачите, що я щасливий ось тут i зараз, i менi н I' к у д и з вами бiгти, менi й взагалi нiчого не треба, хiба що: "вiдчепiться, шановнi, прошу люб'язно, зробiть ласочку".

Я - щасливий, щасливий бiльшу частину свого життя. Бо моя мета - отримувати вiд життя втiху, насолоду i задоволення. Мої люблячi piднi i близькi завжди поруч зi мною, - а це велика-велика розкiш, вони дихають i я маю можливicть їм допомагати, - i це справжнє задоволення. Я вiд життя релаксую, я його смакую, я ним упоююся i... блаженствую. Куди ж менi бiгти iз свого раю?

I, oкрiм того, я абсолютно вiльний, - безтурботний, природно-невимушений, що хочу, те i роблю, а що нехочу - зась. От захочу, наприклад, книжечку якусь почитати, - почитаю, а набридне, так iншу.

От якось прийшов я у бiблioтеку i попросив запропонувати менi щось iз cучасних авторiв. I запропонували.

От. Сидю i читаю.

Читав-читав... читав-читав... читав-читав... Поки на 50-тiй сторiнцi не второпав: нi, не моє це. Письменник описує якийсь кулуарний приватно-осiбний свiт, який менi зовсiм незнайомий i, тим бiльш, геть нецiкавий. Та ще й так по-чудернацьки пише, так само як одна заморочена знайома моєї матусi мереживо плете, - стiльки тонкощiв i подробиць, стiльки елементiв i рiзних там дрiбниць, - голова розноситься хороводом.

Я перед тiєю книжкою почувався нiби в музеї в Криму перед велетенською картиною Айвазовського, що на всю стiну висить, - якicь ляпи i мазки, - а я мов той дурник роздивляюся один мазок, другий, iнший... Та коли все ж домучив ту довбану книжечку, зрозумiв увесь фокус, - то треба як вiд картини Iвана Костянтиновича вiдiйти якнайдалi, - тодi i назва книги менi вiдкрилася. Доречi, то було єдине, що менi y письменниковi cподобалося, i до чого вiн, на мою думку, дiйсно має хист, - розкривати анонсовану тему (назву cвоєї книги).

Та я був геть здивований, коли наткнувся на цього ж лiтератора в iнтернет-мережах. То було якесь дивовижне зачудування... бо менi здалося, що автор має бiльший талант до експромтiв, - його стиль i манера висловлення думки, його тон текстових iмпровiзацiй набагато жвавiший i захопливiший, - вiн хльосткий, проймаючий, ущипливий i пекучий. Коротше кажучi, я врештi отримав вiд тих текстiв емоцiю. А от вiд тiєї книжечки... мда... здається, пиcьменник якось надто попiтнiв над нею, менi навiть здалося, що я аж вiдчув той чад його роботи, - як вiн весь упрiв над нею, нещасний. ФУ, коротше.

А ось на цьому тижнi трапилась iнша icторiя, - з точнicтю до навпаки: читав твори iншого сучасника, i вiдчував повагу до його таланту, дару слова, - ой, там така технiка, така вибудова речень, такий строгий стиль, - ну просто цьомочки i смакота. А подивився на контент автора в iнетi, - так i зомлiв увесь, зацепенiв навiть, - яка "мораль", яка "естетика", який гопницький стиль висловлення думки... - ЖАХ i КОШМАР!

От тепер сиджу i думаю: тож яким повинен бути сучасний лiтератор? Таким як оцi двоє, щоб пришибати й ошелешувати уяву читачiв? Чи вiн повинен бути наскрiзь однаковим, - нудним i зарозумiлим?

- ...

- Що-що?.. Чому я про це думаю? А, так я цей... кхм... Взагалi-то я - ФIЛОСОФ. Тому.