Никополь

Нікопольське Благочиння
Перетерпіти Україну… (Лист від парафіянки Української Православної Церкви Наталі Іванівни)

Іноді я замислююсь: на що, цікаво, сподіваються священики московського патріархату в Україні? Ті священики, які останніми роками так ревно позиціонували себе українською церквою, з усіх сил намагаючись прибрати з нашого поля зору оте «МП», викарбуване в їхньому «статуті». (Щоб не втратити парафіян…Адже не всі тепер, в умовах війни, схочуть йти до церкви ворожої держави, а чим менше відвідувачів, тим менше придбаних «свічок» і тим менше шансів потрапити на Мальдіви). Так на що ж вони сподіваються зараз – коли Українська Церква вже визнана світовим православ’ям, і більше немає «відмазки»: «вони не канонічні», і можна легко розпрощатися з тим незручним «МП», не стидатися, не ховати очі,  а просто стати українською церквою? На що ВОНИ СПОДІВАЮТЬСЯ? Чому не переходять? Що тримає їх?

А тримає їх надія. Все просто: вони чекають реваншу.

Вони думають, що Україна – це тимчасово, це просто треба «ПЕРЕТЕРПІТИ». Вони вірять, що Росія повернеться сюди, і все стане, як раніше.

Але українська церква кріпне на очах. На їхніх очах. І вони дуже нервують. Іноді так нервують, що вже не тримають себе в руках. Зриваються і з-під фальшивої усміхненої маски показується істинне обличчя звичайних хамів.

Вчора стала свідком ганебної, огидної ситуації.

Після завершення мітингу на «Пушці» у Нікополі, де були присутні і священики української церкви, і московської, один з «московітів» кинув у бік наших отців:  «Турецька церква».

Коли Благочинний ієромонах Меркурій Скороход спитав, якої ж вони віри, той манкрут в рясі гордо відповів: «Московської! І цим пишаюся». А наостанок взагалі опустився нижче плінтуса, крикнувши: «Меркурій, давай до свидания».

Потім, після міського мітингу, на «Пушці» свої збори проводив Вілкул. І треба було бачити щасливі обличчя московських попів, які звичайно ж залишились підтримати «свого кандидата»! Адже саме на нього і на таких як він у них і надія. Саме такі «вілкули» обіцяють реванш. А вони – ті огидні манкрути в рясах чекають – не дочекаються.

Не дочекаються!!! Я впевнена. І молюся про це щодня.

І хоч я за об’єднання церков, але не хотілося б бачити в лоні нашої святої української церкви цих запроданців, що і матір за гроші продадуть.

А вони ж приповзуть, як притисне… Коли усвідомлять, що Росії тут більше не буде і руським духом вже не пахне, обов’язково приповзуть! «Єднатися». Бо, як казав колись один із них у приватній бесіді: «Не на заводі ж мені працювати»…

Молюся, щоб Бог не дав звершитися несправедливості. Хай все буде по волі його!

(парафіянка Наталя Іванівна)

Коментар прес-служби Нікопольського благочиння Української Православної Церкви (ПЦУ) на лист нашої парафіянки.

 

В дійсності, 8 лютого, з нагоди 75 річчя визволення Нікополя від німецько-нациських загарбників біля пам’ятного місця форсування ріки Дніпро відбулось вшануваня пам`яті своїх пращурів.

Але наше визволення ще не закінчилось доти, доки в нашому козацькому краї будуть гастролювати агенти «Русского мира» з московськими попами.

Дякую Богові за цей день, який остаточно розставив усі крапки над «і», стосовно позиції духовенства УПЦ МП в Нікополі до створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Після завершення заходу один із священників в агонії вигукнув у мій бік: «Турецька Церква», на моє зустрічне питання, якої тоді вони віри, цей манкурт в рясі гордо відповів, що «московської, і цим пишаюся», а на останок вигукнув «Меркурий, давай, до свидания».

Думаю – таке гасло чекає незабаром на тих, хто протягом чверті століття окупував українські святині та насаджує ненависть до України, її віри, культури і традицій.

Відповідь тим, хто шукає духовного батька за межами України. Гідну дитину не треба заставляти шанувати батьків, бо вона сама це робить, а негідну не заставиш. Так і любити свою Батьківщину гідного сина не треба вчити. Бо любити Батьківщину - це те саме що любити батьків. Діти знають своїх батьків, бо вони разом в одному домі, а яничари шукають їх за межами України.

Тож ставши на протилежний бік від Помісної Церкви вони стали на бік роздору, гріха, ненависті, самознищення, соблазну, розколу, і вже не тільки в Україні але ворожнечу розколу вони несуть і в світове православ`я.

Божим Промислом дарована нам можливість об`єднатись Україні в Помісній Церкві, але вони знехтували цим даром?! Тож хто вони є насправді? Яничари і чужинці. Саме ці священники московського патріархату в Нікополі кричали  проти розколу, а коли Бог дав цей момент, щоб вилікувати  розкол,  то вони зневажили його, бо саме їм розкол був потрібний, щоб не було Автокефалії, а відтак і Незалежної України.

Саме їм потрібний розкол, бо він є їх «життя», бо  з появою Помісної Церкви мають щезнути всі розколи. Розкольники - ось  справжня назва всіх послідовників, уже не тільки Харківського розколу, але Критського, і Фанарського.

Але Нікополь за свій вік побачив дуже багато. З Божою допомогою наше славне місто пережило нацистів, тому переживе і цих загарбників «Русского мира»!

Для розвіяння міфів, які напускають священники Російської Церкви у Нікополі надаю пошагові спростування:

По-перше, немає турецького патрiарха, а лише Константинопольський, який iсторично має серед Помiсних Церков найвищу честь, яку нiхто досi не скасовував.

По-друге, жодного канону Вселенський Патрiарх Варфоломiй не порушив. Вiн — доктор канонiчного права, один з найкращих фахiвцiв з церковного законодавства у свiтi, i зробив усе бездоганно щодо церковних правил i канонiв.

По-третє, кожного дня Московська Церква та її частина в Українi («УПЦ») вигадують усе новi й новi звинувачення проти Православної Церкви України. Але серед цих звинувачень немає жодного правдивого аргументу. I немає такого грiха, в якому б РПЦ чи її фiлiя в Українi не завинили б удесятеро бiльше за ПЦУ. Це свiдчить про те, що «УПЦ» МП вiдiйшла вiд Христа — Iстини — i своїми наклепами служить вороговi Божому. Але ми покликанi викривати брехню i йти за правдою. Слово Боже свiдчить: «Господи, хто може жити в оселi Твоїй? Той, хто чинить правду i говорить iстину в серцi своєму... i не слухає наклепiв на ближнiх своїх» (Пс. 14:1–3). «Коли ви i страждаєте за правду, ви блаженнi; а страху їхнього не бiйтеся i не тривожтеся» (1 Пет. 3:14).

Втiм — це вибiр кожного з нас: слухати наклепи чи боротися за правду i за Христа в собi. 

Опубліковано в Новини теги